Чи буде кінець паспортній афері?

Все в світі обліковується. Чи могла б початися геніальна фантасмагорія з дванадцятьма стільцями, якби такий собі архівний писар, дрібна повітова пташка, не обліковував меблі? Кому та мебля буде потрібна, він не знав. Але те, що буде потрібна, - знав чітко. Тому переписував її. Людина як найбільш високоорганізована істота почала ідентифікуватися чи не з часів рабовласництва. З рабами було просто: їм, як худобі, ставили тавро. Вільні люди майже до дев’ятнадцятого сторіччя якось обходилися без чіткого обліку. Та знахідка Дагера – фотографія – зробила повний переворот у цій справі.

Почали з’являтись документи, що допомагали обліковувати і розпізнавати людей – всілякі паспорти і посвідчення. І одразу хитромудрі спритники почали їх підробляти. Відповідні державні органи почали з цим боротися. Пам’ятаєте славнозвісний дует міліціонера і Дєточкіна: “Ти втікаєш, я доганяю”. Філософська категорія – боротьба і єдність протилежностей.

У нас в Україні, як і у всьому світі, взялися за цю справу кардинально. Задумали створити такого собі всепоглинаючого монстра – Єдину державну автоматизовану паспортну систему. Як все це у нас люблять скорочувати, скоротили і цю назву. До абревіатури в п’ять літер – ЄДАПС. Вирішили, що вона має слугувати для виготовлення ідентифікаційних документів громадян. Таких, що практично неможливо буде підробити. Все зробили як у людей. Провели тендер, який виграла ізраїльська фірма “Суперком”. Вони, як ніхто інший, добре знають, що нам, братам-слов’янам потрібно. Недарма ж син нашого земляка – полковника Семена Висоцького – хрипло наспівував: “Ведь там на четверть наш народ живет”. Справа закрутилася. Привезли устаткування. Не все зразу - спершу тільки першу чергу. Але через певний час машинозчитуванна картка – паспорт українського взірця – вигулькнула на світ божий.

Та одночасно до деяких людей, що цією справою займалися, зрозуміло, не простих виконавців, почали вкрадатися деякі сумніви. Вони звикли думати: «Євреї - люди не дурні, справами, які дають рентабельність меншу, ніж п’ятдесятивідсоткову, займатися не будуть». Але саме тут і була головна помилка людей з великими зірками на погонах, причетних до цього бізнес-проекту. Це «наші євреї» так розуміли, бо вони - наші. А «їхні» євреї були таки їхніми. Звикли до зовсім інших відсотків прибутку, прямо-таки до неподобства малих.

Що роблять з людьми, які не розуміють елементарних речей? Їх треба здихатися. Від “Суперкому” почали позбавлятися. По-перше, з’ясувалося, що ніякого тендеру не було, а було таке собі розм’якшення мозку. Послали потужну делегацію до того ж “Суперкому” в землю обітовану. Явили ізраїльтянам такі собі біблійні чудеса. Їм чітко довели, що те, що вони називають білим, зовсім не біле, а навіть дуже чорне.

Приїхали наші посланці додому, доповіли, що ніяке то не устаткування, а справжнісінька мара. Порадилися довгенько і показали зачудованим ізраїльтянам справжнісінькій український шедевр - комбінацію з трьох пальців. Це так називають по-вченому, а козаки називали зовсім некоректно: дуля.

Тим не менше, підозрювати ізраїльську фірму в такому собі альтруїзмі не варто. Вони не є героями старого єврейського анекдоту про чолов’ягу, який під вечір купує курку, а на ранок продає її вже зварену за ті ж самі гроші. Питають у нього: «Чоловіче! Що ти з цього маєш?” Той достеменно відповідає: “Е! По-перше, щоранку маю свіжу копійку, а крім цього - навар!”

Ото ж вони подалися до суду шукати справедливості. Наївні до нестями, вони звикли до своїх судів зі всілякими крючкотворствами. У нас суд скорий та правий. Дали ізраїльтянам відкоша. Вони волають, а у нас ніхто не чує. Німа сцена.

Та зрозуміло не для того, щоб тільки вигнати суперкомівців з України все це робилося. Святе місце пусте не буває. Ще задовго до звитяжних перемог на юридичному фронті знайшли гарну заміну. Вірніше, це вона їх знайшла. Тим більше, що в Україні на той час розгорталася славнозвісна операція “Акцизна марка”. Вдурили людям голову на всю потужність. Грошей заробили неміряно.

В далеких швейцарських краях тужить за рідною Україною симпатичний чоловік на прізвище Сидоренко. Були у нього там проблеми з правосуддям, начебто кінчилися. А от приїхати в рідний Донецьк не може. Наша Феміда, хоча й короткозора, та не пускає пана Сидоренка, має до нього певні запитання. Та це не заважає цьому добродію розгорнути жваві бізнесові оборудки на омріяній Батьківщині. Саме йому належить ідея зайняти ще на той час не пусте місце біля верстату, що друкує паспорти.

Робота розгортається на всіх фронтах. Хтось допомагає вигнати ізраїльтян. Хтось пече закони під напрочуд гарну бізнесову ідею. Комусь доля випала технікою займатися. Ідейна сторона за паном Оніщуком, народним депутатом від УСПП. Крім цього, подейкують, що саме його юридична фірма займалася “відмиванням” пана Сидоренка. Ось тільки правду кажуть, що когось не відмиєш добіла... Проте, спробувати варто. В благодатні часи Леоніда Даниловича в Україні доводили що завгодно.

А які закони стругали! Пальчики оближеш. Дивно тільки називати їх законами. Було декілька варіантів такого собі закону про державний реєстр фізичних осіб. Краще було б його назвати не законом, а бізнес-планом. Заробляння грошей на друкуванні всіляких документів і посвідчень. Їх там було перераховано чи не вісімнадцять штук. А розрахунок елементарний. Щороку чи не пару мільйонів одних тільки закордонних паспортів треба. Кожен паспорт – 170 гривень. Собівартість щонайбільше 20 гривень. На кожному паспорті - 150 гривень. Це щороку 300 мільйонів гривень. Капітал за таких прибутків, за визначенням Маркса, звіріє.

От і звірили. Порушуючи всі норми і правила, клепали укази Президента, абсолютно незаконні, але такі потрібні людям коло паспортної “годівниці”. В МВС цим не за страх, а за совість займався генерал-лейтенант Василь Грицак. Чому саме він? Адже це не відповідало службовому розподілу обов’язків між заступниками міністра МВС. А доручено йому було курувати матеріальне забезпечення міністерства, а зовсім не паспортно-міграційну службу.

Все йшло так добре! І на тобі, втрапився той клятий Майдан! Цирк згорів, клоуни розбіглися. Хлопцям сказали: лавочка закривається. Пан Грицак - безробітний. Пану Шевчуку з поліграфкомбінату “Україна” теж прийшлося побігати з обхідним листом. За доблесну роботу на комбінаті і на виборах дали йому перепочити. Згадали про ізраїльтян. Все-таки апетити у них досить-таки помірні. Та й останнім часом їм вдалося налагодити співпрацю з іншими країнами. Кажуть, американці викинули білий прапор і здалися їм на милість. В Росії все виглядало, як я розумію, дещо інакше. Ізраїльтяни зрозуміли, що у деяких слов’янських країнах є певна ідіосинкразія на синьо-білий прапор із зіркою Давида. Вони віддали устаткування якійсь російській фірмі, яка вже буде займатись справою, вигравши нещодавно тендер.

А що ж наші головні фігуранти ЄДАПСівської афери? Пан Оніщук вчасно зійшов з авансцени. Пан Грицак б’ється не на життя, а на смерть. А ось на зміну старих бійців встало багато нових. Тут і Михайло Добкін, і Дмитро Святаш, і Олег Каратуманов. Але це - так собі, статисти, масовка. Головна ж роль надана такому собі підпанку з “Нашої України”, народному депутату з Рівненщини Сергію Олексіюку.

Хто він, цей лицар без страху і докору, що не жаліючи живота свого, б’ється за кишеню швейцарського емігранта Сидоренка? В минулому - журналіст, така собі “шістка” пана Василя Червонія, нині рівненського губернатора. Вельмишановний Сергій Олексіюк строчить (хоча строчить не він, а інші, хто на цій справі знається) мало не десятками доноси на “злодєя”. Вірніше, цілу злочинну групу на чолі з паном Сергієм Сілкіним.

Керівник цієї групи - Сергій Федорович Сілкін - стояв у витоків всієї паспортної розробки в самостійній Україні. Він знає про неї все і навіть більше. Але примітне не це. Сергій Федорович, як на мене, є реліктовим екземпляром серед українського чиновництва. Проте, тут я все-таки не правий. Таких, як він, - більше, ніж ми думаємо. Вони працюють, і нічого не беруть. Пан Олексіюк має інші базові моральні засади. Він нічого не розуміє по суті цієї справи, але вивчив одне. Людина не може не брати. Це, на переконання таких людей, суперечить людському єству. Пам’ятаєте такий вираз: “Цього бути не може, бо цього не може бути ніколи”.

Добре знаючи ситуацію, я написав листа пану Олексіюку з вимогою вибачитися перед Сергієм Сілкіним, бо той ніколи не спуститься до вимог сатисфакції у цього добродія з НСНУ. А той, позичивши у Сірка очі, продовжує свою марудну справу. Пише, й пише свої пасквілі. Щоразу під час оголошення запитів народних депутатів звучать його опуси, висмоктані з пальця. Що ним рухає, високий професійний інтерес, чи за державу прикро?

Та, мабуть, зовсім інший інтерес сподвигає цими панами. Мало не щодня у Верховній Раді пан Олексіюк веде у коридорах жваві перемовини з генералом Грицаком. Зараз той виключно у штатському. До того ж ця двійка нагадує недавній кліп Гордона з Леонтьєвим: “А ми удвох, а ми удвох, в одне і теж закохані”. А в що ж закохані пани Олексіюк з Грицаком? Певно, що в “капусту”, котра зелена.

В листі до пана Олексіюка я зауважив наприкінець, що маю жити довго і при доброму здоров’ї. Попередив, бо чекати від цих хлопців можемо чого завгодно. Вони ведуть ар’єргардні бої, а ці бої завжди самі запеклі, втрачати вже нічого.А летаргічний стан нашої Банкової ще продовжується, та й не до дрібниць їм. Вони більше займаються фундаментальними речами: як перекривати вулицю: вздовж чи поперек? Або ще одне важливе питання: як нам реорганізувати Рабкрін, тобто, пробачте, ДАЇ? І таке інше. Тому, чи буде кінець афері з паспортами невідомо. Хоча Хома Ґудзь був би більш оптимістичним: “А, мабуть, що буде!”