Цифри вселяють оптимізм, а не розпач

Колись Іван Франко казав про Лесю Українку, що вона була «трохи чи не одиноким мужчиною на всю соборну Україну». Саме такою одинокою, тобто - єдиною фігурою в нинішній українській дійсності постає Юлія Тимошенко. Як той Лесин герой – Роберт Брюс – вона вже вкотре розпочинає своє сходження на політичну Голгофу. Що чекає її цього разу?

Коли ще була та тайна вечеря вересневої ночі під Києвом - і ось нова перемога. Але, якби не та осіння зрада найближчих соратників, то нинішня перемога була б набагато переконливішою. Перемогою спільною і стверджуючою, перемогою всіх.

А поки що продовжуються старі забавки. Дехто з президентського оточення намагається відтягнути момент підписання меморандуму щодо помаранчевої коаліції. Ми аж ніяк не маємо на меті хоч якимось чином принизити почуття і переконання тих українців, котрі щиросердно обрали «Нашу Україну». Вони часто-густо залишилися заплутаними в оману політиканами з помаранчевого табору.

Дійсно, в стані «Нашої України» була тяжко сприйнята поразка від посестри по Майдану. І, здається, тільки один Безсмертний знайшов у собі мужність наступити на горло власній пісні і визнати те, що відбулось. І, вочевидь, такою ж є точка зору пересічних нашоукраїнців.

З Банкової ми чуємо інше. Вже надійшли три президентських директиви. По-перше, продовжуються набридливі розмови про різні формати коаліції, себто, про різний склад можливих підписантів коаліційної угоди. Чомусь все більше починають озвучуватись ідеї про позицію Президента над борнею. Хоча ще зовсім недавно його сторона чітко визначала свою позицію, іноді навіть занадто. Вочевидь, отримана поразка викликає бажання у команди Президента не опинитись під уламками переможних розбудов.

Знову відпряження від Тимошенко призводить до фарисейського невизнання перемоги двох споріднених помаранчевих сил. Логічним здавалося говорити на всіх усюдах про спільну перемогу, беззаперечну перевагу над синьо-білими. Замість цього тягнеться час в очікуванні невідомо чого.

По-друге, одночасно озвучується досить незрозуміла річ. Чомусь лідеру «Нашої України», прем’єр-міністру Юрію Єханурову пропонується почати переговори про формат коаліції. Якщо вірити пану Васюнику, що Ющенко знаходиться над сутичкою, то чому він надає пальму першості керівнику політичної сили, що, вочевидь, знаходиться лише на третьому місці у виборчих перегонах? Чи все-таки особисті уподобання переважають?

Якщо вже так не до вподоби Тимошенко, то тоді логічно надати можливість першої спроби зі створення урядової коаліції першому номеру – Віктору Януковичу. Кандидатуру ж Єханурова не можемо собі пояснити аж ніяким чином. Ну, може, лише тим, що Достоєвський називав «административным восторгом».

А на третє, пропонується віднести початок перемов Президента з переможцями аж на час після офіційного оприлюднення результатів голосування. Це десь через днів десять, не раніш. За цей час можна потихеньку викрутити руки всім і витворити бажану Банковій конфігурацію коаліції. А ще вірніше, запобігти небажаному перебігу подій. Якому? Здається, все попереднє однозначно дає зрозуміти, до чого прагне Банкова. Що завгодно, кого завгодно, але тільки не з Тимошенко на чолі.

Що ж може бути взагалі? На порядку денному стоять три конфігурації. Варто розглянути їх більш детально. Дві з них базуються на тій політичній силі, що набирає найбільше голосів – Партії регіонів.

Найбільше говорить про утворення, яке має, здавалось би, дуже антиприродне походження – спілку з «Нашою Україною». Дійсно, якщо дивитися в минуле, то умовно «Наші регіони» виглядають дуже дивно. Що їх може об’єднати? Хоч в одній, хоч в іншій команді є достатня кількість людей, які мають корпоративні інтереси, що мало відрізняються за своєю природою. Що важливо: бізнесові інтереси їх хоча й перетинаються певним чином, але не є гранично антагоністичними. Тобто, домовитися вони можуть.

А от небізнесова складова «Нашої України» дуже тяжко зможе сприйняти такий союз. Тим більше, вони є стороною, що отримала поразку. Вона буде чітко пасти задніх при такому розкладі, граючи відверто другорядну роль. Зрозуміло, що клановим структурам в обох політичних силах щонайменше начхати на прагнення електорату. Але якусь пристойність треба витримувати. Тому аж ніяк не можна чекати, що до цього союзу приєднають комуністів. Себто, можемо чекати, що ставку буде зроблено на соціалістів. Чи підуть вони на це? Тяжко повірити. Бо донецькі не дуже полюбляють розводить антимонії на сторонні теми.

Зрозуміло, яка роль Президента в такій ситуації. Гадається, що обидві сторони не проти надати йому можливість відігравати церемоніальну роль. Проте, навряд, щоб це було йому дуже до вподоби.

Одночасно, вони будуть мати надзвичайно потужну опозицію в особі Юлії Володимирівни. Вона дуже просто зможе вивести людей на Майдан, зокрема, і тих, що є симпатиками «Нашої України». Та й не тільки їх. До того ж, тієї неймовірної жертовності, яка була потрібна в 2004 році, коли і влада була більш жорсткою, зараз не знадобиться. Тим більше, температура повітря була зовсім несприятливою. Не те, що нині.

Є ще менш природна сполука. А саме: об’єднання БЮТу і регіоналів. Якщо говорити серйозно, то тяжко собі уявити Томенка, Лук’яненка і Григорія Омельченка поряд з Колєсніковим, Чорноволом та іншими одіозними фігурами з синьо-білого табору. Бізнесові структури сполучаються в даному випадку з набагато більшими труднощами, чим в першому. Просто неймовірним ввижається, щоб, наприклад, в такому розкладі Тимошенко зможе влаштовувати Ахметова і навпаки. Роль Президента взагалі буде нульовою. Тому в цей варіант повірити дуже тяжко.

Третій варіант виглядає набагато більш органічним. Це об’єднання помаранчевих і соціалістів. Неможливо в цьому разі уявити іншу фігуру на чолі уряду, чим Тимошенко. Президент буде відігравати в цьому розкладі потужну роль. Тим більше, що Тимошенко присягалася у вірності Віктору Андрійовичу. Противага Віктора Андрійовича своїй партнерці по Майдану буде грати на позитив. Щось на зразок того: «на те і щука в річці, аби карась не спав». Соціалісти знов-таки будуть далеко не статистами. Архіважливим буде вплив надпотужної опозиції, якою буде Партія регіонів. Маючи, крім всього, величезну медійну імперію, вони не дадуть спокійно жити владі.

Та є ще один, дуже проблемний, але вельми очікуваний варіант. А саме – велика коаліція. Останні розмови багатьох, в першу чергу, заангажованих політологів, не заперечують такої можливості. Одначе, знов-таки, ймовірність такої комбінації дуже невисока. Прем’єр в такому пасьянсі буде, звісно, з регіоналів. Бачити при цьому Тимошенко в якості віце-прем’єра просто неможливо. Можемо уявити, що в такій ситуації їй може бути запропоновано стати спікером. Проте, час може дати можливість умовити всі сили піти саме на такий альянс.

Попри всю несподіваність такої пропозиції, вона могла би вирішити багато питань. Головне, була б витримана, як ні в якому іншому розкладі, система стримувань та противаг. Найскладніше умовити піти на такий крок Блок Юлії Тимошенко. В усіх чотирьох складових рушійною силою можуть бути і будуть бізнесові прошарки. Їм дуже хочеться бути в опозиції. Бо вся наша попередня історія показує, що владні структури надають бізнес-структурам, близьким до них, певні, іноді навіть суттєві, преференції. І навпаки, опозиція залишається щонайменше без таких, якщо не переслідується.

Характерним є те, що відбулось в Києві. Влада підтримувала кандидата, який отримав жорстоку поразку. Те, що тут виявилась недалекоглядність цієї, тепер вже помаранчевої, влади, не є простим прорахунком. Режим, створений в Києві, був відстійною клоакою, що консервував кучмівські засади управління. Вибудована міська управлінська вертикаль сприяла безпардонному розкраданню київських земель, вкрай безсистемній забудові міста та іншим негативним явищам. Здається, тільки сліпий не бачив протестних настроїв киян. Але центральна влада не змогла і не схотіла побачити об’єктивні процеси, що роками накопичувались у місті. Зате пан Омельченко завдавав їй найменше проблем.

Найбільш прикрим є те, що наші помаранчеві правлячі достойники поступово адаптувалися до владного болота. Посили перетворень почали гаснути на периферійному віддаленні від столиці. Та більше того - навіть у самому Києві, на мінімальній відстані від печерських пагорбів. І не можна прикрити це явище твердженням, що Черновецький йшов у списку «Нашої України» до Верховної Ради. Всі політичні сили, крім БЮТу та ПОРИ-ПРП виступили на стороні зашкарублої київської влади. Виклику Черновецького, начебто, не існувало.

Варто не відкидати версію, що Банкова відчувала фіаско Омельченка, та вирішила позбавитися від одіозно вибудованої піраміди влади у Києві за допомогою киян. Адже величезна низка всіляких оборудок у місті перевищила межу дозволеного. До того ж перша спроба усунути київського мера одразу після інаугурації Ющенка не вдалася. Сан Санич був добре захищений законодавчим парканом. Неможливо було також підступитися і до його клевретів у районах. Вони були прикриті положенням про те, що главою райдержадміністрації в Києві міг бути лише депутат райради. А свого часу в Києві відбувся певний розмін інтересів. Омельченко не заважав 2001-го року «Нашій Україні» на виборах у Верховну Раду, зате «Наша Україна» практично не займалася місцевими радами. Це дало йому змогу вивершити під себе всю міську владну вертикаль при мінімумі опонентів. Ото, видно, було вирішено підіграти йому на виборах мера і успішно завалити його при мінімумі власних зусиль.

Хочеться надіятися, що потрясіння цих виборів багато в чому навчать Президента. Хоча останні заяви і самого Віктора Андрійовича та його оточення поки що не засвідчують якихось змін. Мужності визнати те, що відбулось, здається, вистачило одному Роману Безсмертному. Офіційний лідер і перший номер у списку «Нашої України» прем’єр Єхануров, як бачимо, дав пальму першості у визнанні скрутних результатів керівнику штабу, відійшовши у тінь в цей напружений момент.

Такими є перші висновки. Вони є доволі непослідовними, хоча за великим рахунком, такого підсумку роботи Банкової треба було чекати. У неї є можливості зробити потрібні висновки і рішуче перебудуватися на марші. Але чи не забракне їм сил і бажання – побачимо.

Висновок можемо зробити вже зараз. Локальний програш структури, близької до Банкової, не є програшем демократії. І виграш донецьких не став якоюсь смертельною загрозою для України. Баланс сил має позитивне забарвлення. Але всім нагорі треба зрозуміти результати. Практично всі виграли, але й одночасно програли. Саме ентропія владної субстанції дає надію, що сторони домовляться. Цього потребує час і ситуація, що склалася, відповідає вимогам часу.

Чомусь більшість глядачів «5 каналу», що озвались на опитування - «Які емоції викликали результати екзіт-полів» - висловили свою розпуку від цифр, що побачили. Аналіз показує, що світло в кінці тунелю є.